Світає… Чудовий весняний ранок… І вже не спиться. Сиджу за робочим столом. Переді мною один із останніх номерів газети Хмельницького національного університету «Університет». На першій сторінці на знімку усміхнені, радісні студенти мого рідного навчального закладу жваво обговорюють з ректором Миколою Скибою проблематику їхнього буденного життя…
Защеміло серце: і я там навчався. Коли це було… Давно. У далекому 1973 році відбулося моє перше знайомство із майбутньою альма-матер.
З вибором професії я не вагався: хотів стати інженером-механіком. Прикладом був рідний брат моєї мами. Хлопчина із дуже бідної сім’ї, він із відзнакою закінчив Київську аграрну академію, працював у системі Житомирської сільгосптехніки і був одним із кращих інженерів.
Окрім того, любов до техніки прищепив мені батько, місцевий «Кулібін». Не маючи будь-якої технічної освіти, він міг своїми «золотими» руками творити дива.
Пригадую: у нас був мотоцикл Іж-56, старий і зношений. Не раз бувало, що, виїхавши на ньому за село, назад доводилося його штовхати самому. Батько сміявся: «Сину, то хто кого возить?». Я ображався і запитував тата: «А чому він тебе слухається, а мене – ні». І тоді тато починав вчити мене своїх «університетів». Така наука мені дуже подобалась. Слухав і мріяв, що колись стану грамотним інженером і буду розробляти нову техніку.
Ностальгія… Спогади… І про що це я? А… про університет.
Отже, із фахом все було ясно. А от який обрати навчальний заклад?.. Я був хлопець домашній, тому й вирішив: вступатиму у Хмельницький технологічний університет побутового обслуговування на механічний факультет (спеціальність «Технологія машинобудування, металоріжучі верстати та інструменти»).
Школу я закінчив на «відмінно» і почав ретельно готуватися до вступу. Крім обов’язкової літератури ретельно перечитував рідкісне тоді для села (а народився я і навчався у мальовничих подільських Коржівцях Деражнянського району) видання – фізико-математичний журнал «Квант», який для мене передплачував батько. Тобто інформативна база у мене була досить непогана.
…Іду здавати документи. Подія неординарна, знакова. Сам добираюсь до інституту. Для мене там усе нове, незвичне: багатоповерхова споруда – скло, бетон… У приймальній комісії ретельно перевіряють документи і видають екзаменаційний лист, доброзичливо побажавши успіху. Дивлюся: група моя ТМ-5. Підходжу до розкладу вступних іспитів. Перший – математика письмово.
У вказаний день о шостій ранку (о 530 прибуває потяг до Хмельницького, а іншого варіанту тоді не було) я уже біля першого корпусу. Хвилювання зашкалює: не можу підвести рідних, школу, себе. Поруч юрмляться гамірливі, гарно одягнені молоді люди, напевне, міські. Завдання на екзамен виявилось досить непростим, але я був переконаний, що впораюсь. Після закінчення іспиту нас повідомили, що про результати можна буде дізнатися через два дні.
Я приїхав за результатом, але процедура оголошення оцінок затягувалась. І у мене з’явився час ознайомитись із головним корпусом ВНЗ. Я трохи походив поверхами, спустився у фойє і там випадково натрапив на оголошення про списки абітурієнтів та склади груп. Захотілося прочитати своє прізвище. Дивлюсь склад групи ТМ-5, а мене там немає. Дивлюсь ще раз – нема. Починаю читати із першої групи і знаходжу себе аж у сьомій. Стривожений біжу до розкладу екзаменів і з жахом переконуюся, що сьома група здавала перший іспит із фізики, бо це була група медалістів.
Отже, я не з’явився у цій групі на перший екзамен. Що робити? Мене охопили розпач і розгубленість. Поступово беру себе в руки і йду до приймальної комісії, пояснюю ситуацію. Мені співчувають, але відправляють до голови приймальної комісії. Пояснюю там, але мені кажуть, що факт є фактом, тому, юначе, чекаємо вас наступного року, а, можливо й через два роки – послужиш в армії, наберешся розуму, дисципліни і… будь-ласка. Стою як вкопаний. А керівник комісії, який, до речі, зіграв позитивну роль у всій моїй подальшій долі, трохи подумавши, каже: «Добре, пішли подивимось, як ти написав роботу з математики».
На той час абітурієнти вже знали, що з математики було багато «двійок». Знаходимо на кафедрі мою роботу. Оцінка – «чотири».
Що ж, дуже нормально. Це вплинуло на остаточне рішення мого «покровителя», і він сказав, щоб завтра я був о 830 біля третього корпусу – там будуть писати твір. Наступного дня, значно раніше визначеного часу, я вже чекав свого «рятівника». Він вийшов разом із ректором інституту Михайлом Івановичем Карпіленком, з ними було ще кілька чоловік, і показав жестом, щоб я йшов слідом. Так ми дійшли до другого корпусу. Там у спортзалі абітурієнти писали твір. Ректор привітав усіх із початком вступних іспитів, побажав успіхів і попросив ще раз подивитися, в якій групі кожен із них, щоб не було так, як з цим молодим чоловіком, котрий завдав клопотів приймальній комісії, і кивнув на мене.
Ректор і його «свита» пішли, а мені вказали на першу парту. До здачі роботи залишалось півтори години, але я справився.
Наступний екзамен – фізика. До речі, мені довелось написати кілька заяв на кафедрі, у деканаті, і пояснити причину, чому вчасно не з’явився на іспит.
До аудиторії, де складали екзамен, я зайшов вже після чотирнадцятої години. Втомлений, голодний (адже встав о третій ранку), але налаштований рішуче. Беру білет і ще біля столу швиденько пробігаю очима питання. Розумію, що можу відповідати без підготовки, але все-таки сідаю, недовго готуюсь і йду до екзаменатора. Він мене вислухав, задав ще декілька додаткових запитань і написав у екзаменаційному листі «відмінно». Потім запитав, чому я не здавав фізику першим екзаменом, адже міг одразу бути зарахованим.
Мені довелось пояснити, що у мене нема золотої медалі, хоча в атестаті всі «п’ятірки». Тоді викладач показав відомість, де було записано «чорним по білому», що я – золотий медаліст. Ось так. Що ж, проїхали…
Останній іспит – усна математика. Нічого особливого, окрім того, що мене приїхала підтримати мама. Вона терпляче чекала, коли вийду з корпусу. І коли я вийшов, хтось вигукнув: «О, наш герой!». Мама запитала, який герой. «А той чорненький худий хлопчина». «Чому?». «Так він щось наплутав і тепер здає іспити індивідуально».
Батькам я цього не розказував: хотілось бути самостійним і самому вирішувати свої проблеми. Добре, що мама про це дізналась після останнього екзамену. Заплакала, обійняла. Я її заспокоїв: «Матусю, у нас все добре, дві «п’ятірки», дві «четвірки». Я – студент!».
Того дня ми з мамою святкували цю подію у ресторані «Дружба». Мені на все життя запам’яталось тепле щире спілкування з найрід-нішою людиною, яка була поруч у час мого тріумфу.
Мамо, моя рідненька вчителько: і за професією, і по життю – я вдячний за кожний день, прожитий із тобою. І особливо за той незабутній!
… Ось так непомітно за спогадами розпочався новий день.
… Ще раз дивлюсь на сторінку університетської газети. Минуле не повернеш, і сумувати не варто.
В комітеті Верховної ради То були чудові роки першого життєвого досвіду. На душі потепліло, і я щиро повірив у те, що у цих красивих молодих людей життя складеться вдало. Вони матимуть гар- не майбутнє – початок уже є, адже мають щастя здобувати професію у прекрасному і престижному навчальному закладі – Хмельницькому національному університеті.
