Народилася я 15 лютого 1947 року в родині колгоспників. Батько був шофером, мати — домогосподаркою, обидва ветерани війни. В родині було четверо дітей. Вчилась на «відмінно» і, зрештою, закінчила школу зі срібною медаллю. Ще з шкільних років спрага до знань спонукала думати про те, в якому вищому навчальному закладі здобути пристойний фах. Але по закінченню школи перша спроба поступити до політехнічного інституту в Києві закінчилась невдачею – не вистачило балів. Рік здавався загубленим. Але за цей рік я закінчила курси водіїв, завдяки чому отримала змогу пропрацювати декілька місяців у колгоспі водієм-помічником біля батька. У той же час відвідувала підготовчі курси при філіалі Львівського поліграфічного інституту. Коли ж я побачила об’яву про набір студентів на факультет Хмельницької філії Львівського поліграфічного інституту, то одразу ж визначилася, що вступатиму на механічний факультет.
Дуже здивувалась, коли під час подачі документів у приймальну комісію почула: «Почекайте, зараз підійде фотограф». Як виявилось, я була першою абітурієнткою стаціонарного факультету, адже до того часу було навчання лише у вечірньому відділенні. Ось саме фото тієї митті і досі зберігається в Історичному музеї університету.
Здала іспити успішно. Пам’ятаю, як тодішній ректор Ганжуров С. М. запитав мене на співбесіді, чи буду я захищати честь філіалу по спорту. «Звичайно», – відповіла я. І дійсно, забігаючи наперед, скажу, що не підвела і цілком виправдала надану мені довіру.
Студентів стаціонару було три групи: дві механічні і одна група зварників, яких на другому курсі перевели до Львова. Тоді ж трьох «вечірників» перевели на стаціонар і, таким чином, на стаціонарі стало навчатись три групи механіків. Всі студенти були сильні, спраглі до знань і дуже дружні. По закінченню, тоді вже ХТІПО, фахівці працювали на заводах конструкторами-технологами і на інших посадах. У моїй групі було 30 осіб: 24 хлопці і 6 дівчат. Навчання в інституті було незвичне, все трималось на відповідальності студента, адже ходиш на лекції – контролю немає, хочеш – вчись, хочеш – не вчись. Пам’ятаю, як здавала нарисну геометрію. Тема «Проекції», треба знайти якусь точку, але де ж її знайти? Тут повинна бути уява, тому що креслення все побудоване на уяві, тому і складнощі виникали з цим предметом. Куфель Борис Каспрович – викладач принциповий. На екзамені ледь «трійку» отримала і плачу, бо звикла до «п’ятірки». Дуже гарні були справи із філософією, яку викладав Іван Хомич Ткачук. Креслення – Віталій Григорович Каплун, який був і куратором нашої групи
Антон Максимович Музичук викладав інструменти – це був улюблений мій предмет, з якого я завжди отримували лише «п’ятірки», і так сталось, що саме він згодився мені найбільше у подальшій фаховій діяльності.
Антон Максимович Музичук викладав інструменти – це був улюблений мій предмет, з якого я завжди отримували лише «п’ятірки», і так сталось, що саме він згодився мені найбільше у подальшій фаховій діяльності.
Пам’ятаю такий випадок: у групі навчався студент, худенький на вигляд, і от – іспит з опору матеріалів. Він ухитрився за пасок сховати товстенну книгу з предмета, але викладач побачив його вигляд і каже: «Присідай!». Та де там – це ж не можливо! І його згодом виключили з інституту. Добрими словами хочеться згадати і викладача хімії Софію Василівну Цимбалюк. Ладили ми з нею, адже я хімію любила.
Фізику в нас викладав Василь Іванович Пилипів – вимогливий викладач, але ми все одно намагалися використовувати шпаргалки. Макар Степанович Байдюк викладав іноземну мову. З німецької були у мене добрі успіхи, тому що в дитинстві хотіла поступати на іноземний факультет.
Одного разу Макара Степановича викликали для перекладу в ДАЇ – трапилась аварія автомобіля з німецьким водієм. Прийшовши згодом на лекцію, він почав розповідати про пригоду, а потім промовляє: «Вишнева, перекладіть». Але замість перекладу українською мовою я почала розказувати цю історію німецькою. Коли схаменулась, перейшла на українську, але Макар Степанович сказав: «Розповідайте далі німецькою мовою».
Основний предмет, що зіграв велику роль у моєму житті, це металознавство, яке викладав вимогливий викладач Волинський Борислав Савович. Моя робота була пов’язана із виробами з алюмінію. Навіть робили спеціальну його плавку в м. Братськ, в Росії.
Наша продукція виготовлялась на заводі «Катіон».
Поїздка в м. Братськ дала мені змогу побувати на озері Байкал.
Все своє життя присвятила механіці. Маю 2 винаходи по верстатах і інструментах і не жалію, що на моєму шляху зустрілись викладачі, які дали мені знання.
А про спорт за навчання в інституті і мови немає. Я іще зі шкільних років була завзятою спортсменкою. Всі змагання були за моєї участі. Лижі взимку – республіканські змагання у м. Ворохті, веслування на байдарках влітку – республіканські змагання в Ленінграді. Так дійшла до першого дорослого розряду. Звичайно, захищала честь інституту з баскетболу, волейболу на міжвузівських зустрічах, на яких ми завжди були на висоті, завжди були першими.
…Я прожила кращі роки свого життя. Не жалкую ні про що, бо зустрічалась з хорошими мудрими людьми. І зараз, на пенсії, продовжую активно працювати.
Бажаю гарного здоров’я усім: ректорату, викладачам, студентам, працівникам університету, випускникам нинішнім і тим, які пам’ятають мене.