Зі студентських років залишилися найприємніші спогади. У нас була дуже дружня група, якщо серед 7 груп на нашому потоці на зустрічі випускників збиралося по кілька чоловік, то наша група збирала завжди близько 90% зі всього свого складу. Спочатку після закінчення навчання, ми збиралися щороку, але згодом стали зустрічатися кожні п’ять років. Зараз регулярно збираємось зі своїми дружинами та дітьми, обов’язково спілкуємося з усіма з групи.
Нашу групу складно було б забути, ми були не лише дружніми, а й бойовими.
Інколи погано ходили на заняття, адже в нас було багато студен-тів-спортсменів, і мені, як старості інколи доводилося нелегко – адже в п’ятницю туристів вже нема – вони на тренуванні, а у понеділок – їх іще не було. І важливо було не підставити ні друзів, ні себе як старосту.
Хочу сказати, що починаючи своє навчання, я вже був «при портфелі». Коли я прийшов на 1-й курс, мене одразу ж призначили старостою і нас за тодішньою традицією відправили до села Осламово на сільгоспроботи. Такі загони – це дуже серйозна школа життя для молодих людей; вона вчить спілкуванню, вирішенню різноманітних організаційних питань. За той місяць, що ми працювали, мене вибрали секретарем комсомольської організації. Коли ми приїхали до інституту, постало питання, хто ж таки буде старостою, адже суміщати дві посади було складно і неможливо. Тоді старостою назначили все ж таки одногрупника Григорія Пантелєєва, а я залишився секретарем. Хоча, зрештою, через рік я став таки старостою і 3 роки пробув ним.
Іще однією справжньою школою були студентські будівельні загони. Думаю, що нинішні студенти багато втрачають, бо не мають можливості дізнатися про це. Адже це не лише романтика, або заробіток, це набагато більші можливості для розвитку особистості кожного. Всі 5 років навчання я був командиром. За час навчання ми були у Казахстані, у Тюмені, багато працювали у Хмельницькій області. Виконували дуже конкретну і доволі серйозну роботу і, окрім того, заробляли непогані гроші. Хоча, звісно, не у грошах радість була. Пам’ятаю: у Казахстані залишилася вулиця, яку тоді, після наших будівельних робіт, назвали «Студентська», це було неймовірно приємно. На другий рік ми працювали у Тюмені, там ми будували очисні споруди, нульовий цикл. Але тоді там виникла проблема через проектувальників і ми змушенні були самі шукати собі роботу Тоді, як керівникові будзагону мені довелося вирішувати купу організаційних питань, приймати оптимальні рішення, стикатися із критичними ситуаціями, коли необхідно швидко реагувати, знаходити спільну мову з різними людьми і для мене це випробування стало неабияким навчанням, яке, звісно ж, пригодилося в подальшому житті і кар’єрі.
Дуже запам’яталися мені роботи у с. Яблунівка Деражнянського району. Це було на 2 курсі, і ми там будували сільськогосподарський комплекс. Але коли ми зі студентами пішли і відремонтували пам’ятник воїнам-односельцям цього села, то нас почали дуже поважати місцеві жителі, а згодом стали просити допомоги з ремонту приватних будинків, веранд, сарайчиків. Ми дуже відповідально ставилися до своєї роботи. Про це свідчить такий випадок: у нас була традиція в останній робочий день спалювати робітничу одежу; і от після ритуалу спалення приїжджає три машини бетону, а ми уже сидимо в автобусі і збираємося додому. Не довго думаючи, першим вискочив з автобуса командир, потім за ним два бригадири, а потім вже і решта студентів поскидали із себе одежу і 2–3 години вложили той бетон. Завдяки завзятості і відповідальності результати нашої праці по області серед інших студентських загонів були досить високими. За результатами роботи наш загін зайняв перше місце в Україні і я був нагороджений орденом «Знак пошани». Було дуже приємно і почесно в моєму молодому віці отримувати державну нагороду.
Але, окрім романтики будівельних загонів, було багато чого й іншого в житті студентів. Ми так само серйозно ставилися і до навчання. Пам’ятаю, як ми одного разу здавали фізику: зробили спеціальний передавач, і коли один зі студентів пішов здавати предмет, то надиктувати відповідь встигли лише наполовину, а другу не встигли. Ймовірно наш апарат був іще недопрацьований, бо на другій половині відповіді включилася якась музика. Студент здав на «трійку». Але ми не розгубилися і принесли апарат до того викладача-фізика – він уважно подивився на апарат, на схему і сказав: «Якби це була біологія, чи українська мова, то я б ніколи цього не зробив, а так – всім учасникам акції я піднімаю бал на одиничку». І ми отримали гарні оцінки, не п’ятірки, але не нижче «4».
Всі ми мріяли про кохання, про те, що маємо стати дуже досвідченими спеціалістами, про різні романтичні пригоди. Багато мрій збулося, адже якщо людина ставить перед собою мету, то вона може її досягнути, треба лише бути наполегливим і чітко уявляти собі, до чого прагнеш.
Дуже хотілося б нинішнім студентам побажати такої наполегливості і нагадати, що їхніх потенційних роботодавців чи не найменше цікавитимуть оцінки у дипломі. Головне, що може показати молодий фахівець – це власний професіоналізм, те, яку користь він може принести тій чи іншій організації, що він може запропонувати на своїй роботі. Не варто гнатися за великими грошима одразу – все прийде з часом, набагато важливіше не боятися трудитися, можливо, не на найвищій посаді, але набиратися досвіду задля того, аби стати беззаперечним професіоналом у своїй справі.
Дуже хотілося б нинішнім студентам побажати такої наполегливості і нагадати, що їхніх потенційних роботодавців чи не найменше цікавитимуть оцінки у дипломі. Головне, що може показати молодий фахівець – це власний професіоналізм, те, яку користь він може принести тій чи іншій організації, що він може запропонувати на своїй роботі. Не варто гнатися за великими грошима одразу – все прийде з часом, набагато важливіше не боятися трудитися, можливо, не на найвищій посаді, але набиратися досвіду задля того, аби стати беззаперечним професіоналом у своїй справі.
