Коли вчився у школі, а вчився я у Городищенській восьмирічній школі м. Літин Вінницької області, у мене була дитяча мрія – створити вічний двигун. Такий двигун, який не вписується у традиційне розуміння науки. Тоді ще не було інтернету, було мало інформації і можливостей, але я постійно про це думав, цікавився, читав, навчався.
У 1970 році, після закінчення школи, поступив до Хмельницького електромеханічного технікуму. Пам’ятаю, що викладачеві фізики задавав дуже конкретні питання і малював конструкції, моделі, які мали працювати на електромагнітній основі, і просив підтримки, адже він, як вчитель, більше знає і розуміє, чи буде модель працювати і як саме. Доходило до того, що я пропонував настільки незвичайну, розумну і цікаву на той час раціональну пропозицію, що він не міг відповісти. Саме з тих пір, на початковій стадії мого навчання, почало зріти і розвиватися в мені прагнення до творчості, винахідницької діяльності.
Ідея вічного двигуна так глибоко запала мені в душу, що, коли у 1976 році пішов працювати на завод тракторних агрегатів, нині АК АДВІС, весь час тільки і думав про конструкцію двигуна. Проводив примітивні досліди, вивчав, описував, рахував…
Не покидала думка про нього і тоді, коли служив два роки строкової служби в Радянській армії. І коли звільнився, то одразу повернувся на завод, де працював до цього. Згодом поступив на навчання в Хмельницький технологічний інститут побутового обслуговування на спеціальність «Технологія машинобудування».
Навчатися довелося на вечірньому відділені, тому що у грудні 1970 року помер батько і родина: мама, я, молодший на 4 роки брат, і молодша на 6 років сестра залишилася без годувальника. Отже, необхідно було замінити батька – заробляти кошти, щоб прогодувати родину.
Працював на заводі з 7 години ранку до 18 вечора (заводська зміна – 8 годин, але працював і 10, і 12), а після роботи поспішав на навчання в інститут.
У 1980 році в мене були максимальні можливості на заводі, певні знання, тому в механічному цеху, де працював, задумав створити такий пристрій, щоб збільшити продуктивність праці, виробіток деталей.
За 10 днів автоматичний пристрій, оминаючи бюрократичну процедуру узгоджень, технологів (оскільки сам був майстром дільниці, технологом, конструктором, інженером, а ще і винахідником в одній особі), був готовий. Продуктивність праці завдяки цьому збільшувалася в 10 разів. І, оскільки оплата праці на заводі нараховувалася залежно від виробітку, я отримав втричі більше аніж директор заводу. Це викликало бурю негативних емоцій та роздратування: хто він такий, щоб стільки заробляти?
Пам’ятаю, з якою заздрістю дивилися робітники цеху, коли кожен з членів бригади, отримував у касі 3 пачки по 3 карбованці…
Моя подальша доля склалася так, що молодший брат попросив здійснити його власну мрію – піти на службу в КДБ. Сам він намагався поступити на службу в цю установу, але не склав іспит з іноземної мови. Мене зацікавило його прохання і я підійшов до життєво важливого рішення конструктивно прийшов в органи і заявив: «Я буду у вас служити». Опинився в полі зору КДБ своїм ризиковим передбаченням майбутнього, коли у творі написав: «світова соціалістична система розпадеться раз і назавжди рівно через 10 років, у 1991 році». І … у 1984 році мене зарахували в один із підрозділів цієї, тоді могутньої, організації.
Проте механіці не зраджував, мрії і думки про вічний двигун не полишав.
І якось, коли служив у Хмельницькому, поверталися з генералом з військових навчань, які ми успішно провели на атомній станції, в колі тих, хто їхав в автомобілі почалась розмова про те, що добре було б мати такі машини, в яких потужність двигунів була б значно більшою. «Знаю такий двигун», необачно випалив я. – Він має бути у вигляді плоскої тарілки, як запасне колесо у машині, і він, якщо вставити в автомобіль під днище, буде штовхати машину вперед і назад. А якщо цей диск нахилити під кутом до землі, то машина може полетіти сама по собі. Не потрібно буде ніяких кінематичних зв’язків і приводів».
Мою інформацію сприйняли як жарт або як те, що з’їхав з глузду і ніякої уваги не приділили. Але, щоб довести, що такий двигун можливий, ця розмова надихнула мене до того, що я почав таємно працювати над ним, плануючи сконструювати примітивний прилад, дослідний експериментальний зразок, який покаже, що ця сила всередині двигуна цілком можлива.
Звичайно, це заперечувало основний закон фізики, але звертати з цього фантастичного шляху було нікуди, адже я заявив своєму керівництву, що це можливо!
Отже: беру офіційно на 35 днів відпустку, одягаю робочу форму, іду на завод «Темп», де встаю за станок, беру креслення і починаю працювати над винаходом. Розумів, якщо все зроблю правильно і двигун запрацює, то в мене з головою все в порядку, а в класичній фізиці є фундаментальні прогалини. Це уже була справа честі.
І ось двигун зроблений. Назавтра мені на службу, і тому його треба запустити сьогодні. Але він не працює. Зізнаюсь – дуже хвилювався. Якщо не запрацює, то не те, що свою відпустку змарнував у такий спосіб, а і свою репутацію не збережу, не буде перспектив по службі. На щастя, один із слюсарів помітив, що система зовсім нова, оригінальна, і дав алмазної пасти, щоб притерти деталі…
Кінець робочого дня, четверта година, п’ятниця, всі розходяться. Із завмиранням серця вмикаємо двигун. За-працю-вав! Запрацював!
Збіглися всі, хто залишався на той час в цеху. Обступили і в один голос емоційно почали сканувати: «Ура, запрацювало! Ура!»…
У цю мить я відчув осяяння, радість від думки про те, що завтра іду на службу героєм…
Відчував велику вдячність за допомогу і підтримку до тих, хто був поруч, хто, як директор заводу І. М. Праворський, надавав можли вість здійснити задумане.
І то був початок нового етапу мого життя, який започаткував новий напрямок у механіці, «сферо-планетарних механізмів». У цю хвилюючу життєву мить, не зрадивши своїй спеціальності, я змінив свою долю службовця, навіть не усвідомивши до кінця те, що зробив! Я не знав, як складуться обставини надалі, але доля вирішила за мене сама, і це стало початком нового етапу мого життя.
Отже, коли в 1994 році мій двигун запрацював, пішли плітки щодо унікального винаходу. Адже це був новий клас механіки, об’ємний механізм, сферична система.
Опис принципів роботи цього агрегату займають десятки сторінок, але суть їх зводиться до того, що у двигуні Бельдія використовуються принципи руху космічних планет. Колінчатий вал, шатун, класичний поршень і циліндр у конструкції відсутні, а осі симетрії всіх рухомих і нерухомих тіл перетинаються лише в одній центральній точці, яка поєднується з центром маси двигуна. При цьому немає потреби в балансуванні інерційних мас, відсутня вібрація і досягаються високі технологічні характеристики з надійності і ресурсу роботи механізмів.
Завдяки цьому винаходу стане можливим зменшення енергоспоживання агрегатів і машин до 2-х разів, зменшення металоємності до 10 разів і збільшення КПД, питомої потужності і продуктивності в 2–10 разів.
Як дійшов до цього? – Був дуже старанним учнем професора Кі-ницького Ярослава Тимофійовича. Пам’ятаю, як він на екзамені спеціально задавав дуже багато запитань, не хотів ставити «п’ятірку», а я наполегливо твердив: «Ставте, кажу вам, я все знаю».
І врешті-решт він промовляє: «Ну, молодець, п’ять, все, я здаюсь».
Вдячний я і своєму ректору – Радомиру Івановичу Сіліну. З його книг і монографій, завдяки особистому спілкуванню я значно збагатив свою життєву мудрість і зрозумів філософію життя, те, як бути в гармонії з природою, і насамперед, всебічно збагачуватись духовно, а істинні знання здобувати колективно, отримуючи їх із єдиного інформаційного поля та перевіряючи на практиці.
Винахід був унікальним, ми почали патентувати його у всіх країнах світу. Але, щоб цю ідею довести до промислового впровадження, потрібно створити серйозні організаційно правові, науково-виробничі та фінансово-спеціалізовані структури. І в цій відповідальній справі мені допомагали мої колеги, офіцери СБУ, надавали пораду та підтримку впливові люди країни.
Так, у кінці грудня 1995 року в місті Києві був створений фонд сприяння розвитку і впровадження новітніх технологій – «Новотех». З першого і до нинішнього дня я є його засновником і президентом. Нам вдалося отримати патенти в Україні, Росії, Китаї, Австралії, країнах Єв-росоюзу, Штатах, а через 10 років, і Японія визнала патент. На це ми потратили більше 100 тис. доларів.
Ми піонери в патентуванні і потім ці вміння знадобилися в подальшій творчій діяльності. Знаю, що патентування заради патентування – це викидання коштів у «нікуди». Впроваджувати ідею необхідно далі, якщо вона корисна і має практичне втілення. Її потрібно патентувати і паралельно доводити до промислового впровадження. Тоді це розумно і приносить користь, а просто викидати кошти на вітер, на особисту славу, це не є гідним. Ми навчилися цьому самі, а згодом навчили інших.
Останні роки служби в СБУ, з 1995 р. і до кінця 2007 р., я спеціалізувався у сфері розвитку науково-технічної діяльності, займаючи посади наукового експерта-консультанта перших керівних осіб. Так, за моєю ініціативою, яка була підкріплена ідеями і реальними проектами, було створено Науково-технічне управління.
За 21 рік діяльності маю великий досвід у сфері інвестиційно-інноваційної діяльності. Через мої руки пройшли тисячі проектів, сотні винахідників і творчих людей, більшість з яких мріяли про те, як на цьому заробити або вкрасти і присвоїти. Ці обставини спонукали мене до тієї думки, що, окрім винахідницької діяльності, необхідно навчитися розбиратися ще й в людях, знати філософію, сучасну психологію, дивитися не на обіцянки, а з практичної точки зору.
Цінити більше тих, хто менше говорить, зате більше працює. Такі особистості – найцінніші люди.
