Я у 1986 році закінчив механічний факультет ХТІПО за спеціальністю «Технологія машинобудування», і нині працюю директором музею історії міста Хмельницького. Парадокс? Аж ніяк – швидше, закономірність. І поясню, чому. Серед моїх одногрупників і однокурсників є ті, хто стали викладачами напрямків, які на той час ще не вивчалися у нашому ВНЗ, ті, хто працюють у телерадіомовленні, самоврядуванні і державному управлінні, економіці, гуманітарній сфері, шоу-бізнесі, у інших галузях серед яких трапляється й виробництво… Подейкують, що колись випускники однієї з груп нашого факультету зібралися на зустріч – і двоє інженерів серед присутніх таки знайшлося.
Це аж ніяк не докір машинобудівній професії, якій я сам колись віддав частину життя, а швидше визнання тієї універсальної підготовки до самостійної роботи, яку нам свого часу дав мехфак. Кілька років тому почув від викладача-початківця, недавнього студента, зневажливі слова про «совкову» систему підготовки – а він, мовляв, ще на студентській лаві «забив» на все, на його думку, непотрібне, і зосередився лише на тих навчальних курсах, у яких вирішив досягти досконалості. Було смішно – і шкода талановитої, але обмеженої людини. Навіщо, наприклад, мені було гаяти час на філософію, етику з естетикою, якщо досить було «теормеху», технології металів, та й з «сопромату» у заводській практиці вистачило б єдиної формули «МИ» поділене на «ВИ»? Або навпаки – навіщо музейникові знання з технічних дисциплін?
Якби я отак обмежив сам себе і поставив у стійло заздалегідь визначених рамок, то був би не здатний робити те, що роблю зараз. Адже музей – це розповідь про історію через речі, так само, як архів – розповідь через документи. Але музей – не склад і не комора, куди принесли старого мотлоху, і будь ласка, дивіться, та витирайте пилюку час від часу. Кожна річ у музеї – це джерело, з якого здобувають максимум інформації про час і про людей. Обов’язковим є дослідження технології і способів виробництва кожного предмету, і ось тут виявляється, що інженер, який отримав і гуманітарну підготовку, дає 100 очок вперед гуманітаріям, які технічної підготовки не мали. Науковий опис музейного предмету інженер-ме-ханік чи технолог швейного або взуттєвого виробництва складуть набагато професійніше, аніж це зробить історик. Коли йдеться про планування роботи і згадую вголос про «нормування праці», то найчастіше від «гуманітаріїв» чи «управлінців» чую: «а у вас робочий день не нормований!» Це лише свідчить про те, що люди з тих галузей не мають жодного поняття про зрозумілі виробничникам організацію і управління технологічним процесом. А технологічний процес – він і у Африці, і у Хмельницькому, і на виробництві, і в культурі, і у самоврядуванні, – скрізь підпорядковується єдиним принципам. І якщо для сучасних «управлінців нового покоління» це є відкриттям та інновацією, то для «технарів совкової школи» це зрозуміло з одного погляду.
До речі, під час навчання пригадую випадок, який був одним з поштовхів до вивчення та збереження історичного спадку міста. Перший курс, перший тиждень навчання, перша виховна година у цьому актовому залі. Закінчивши усі настанови вчорашній школо-ті, яка стала студентами, декан (Олексій Олексійович Абрамов) сказав: «А зараз, студенти з інших міст виходять до туристичного автобусу, який чекає біля виходу, і ідуть на оглядову екскурсію містом Хмельницьким…» Але майже всі наші приїжджі товариші чкурнули до гуртожитку, а на екскурсію поїхали хмельничани, і я також. Це було настільки цікаво, що ту поїздку і розповіді гіда я пам’ятаю досі, а деякі факти переповідаю, коли проводжу організовані чи самодіяльні екскурсії.
Отож, у нашому тогочасному жарті, що абревіатура ХТИБО (на російській мові) означає «Хмельницкий театральный институт балета и оперы», було чимало правди. У галузі культури та інших гуманітарних напрямках ми знайшли реалізацію з не меншим успіхом, аніж інженери-механіки.
